Шановні партнери! Всі ціни, інформація про наявність та терміни доставки документів актуальні.


Додаткова копія: Про визнання протиправним (незаконним) та нечинним абзацу другого пункту 1.5 глави першої Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483, визнання протиправними дій

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

19.03.2020 р.

Справа N 640/523/19

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого, судді - Парінова А. Б., суддів: Беспалова О. О., Ключковича В. Ю., при секретарі судового засідання - Гужві К. М., за участю учасників судового процесу: від позивача (апелянта) - ОСОБА_1, від відповідача - не з'явились, від третьої особи 1 - ОСОБА_2, від третьої особи 2 - не з'явились, розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 листопада 2019 року (Рішення N 640/523/19) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національного банку України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Міністерство юстиції України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії, встановив:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до Національного банку України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Міністерство юстиції України, в якій просив про:

- визнання дій Національного банку України в особі його Правління щодо нормативно-правового встановлення (щодо встановлення на нормативно-правовому рівні) в пункті 1.5 глави першої Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за N 1429/10028 (зі змінами), винятків із встановленого законом (підпунктом "г" пункту 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93 N 15-93) переліку валютних операцій, на здійснення яких резидентам і нерезидентам Україні необхідні індивідуальні ліцензії Національного банку України, - протиправними;

- визнання протиправним (незаконним) абзацу другого пункту 1.5 глави першої Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за N 1429/10028 (зі змінами), про те, що використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій);

- визнання нечинним (недійсним) з моменту затвердження (з моменту прийняття постанови про затвердження) абзацу другого пункту 1.5 глави першої Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за N 1429/10028 (зі змінами), про те, що використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав його банківську ліцензію на генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 листопада 2019 року (Рішення N 640/523/19) в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 листопада 2019 року (Рішення N 640/523/19) та призначено справу до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні.

Доводи апелянта, зокрема, обґрунтовані тим, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи, вказавши про відсутність права позивача на звернення до суду з даним адміністративним позовом. Вказано про наявність конституційного права на судовий захист, та про те, що у випадку задоволення вказаного позову позивач матиме право звернутись до суду із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами постанови у цивільній справі N 757/15333/15-ц від 07.11.2019 про визнання недійсним договору споживчого кредиту, договору поруки, договору іпотеки, договору про задоволення вимог іпотекодержателя та відшкодування збитків.

У відзиві Національного банку України на апеляційну скаргу зазначено про її необґрунтованість та вказано, що рішення суду першої інстанції є законним та прийнято з належним встановленням обставин справи, зокрема, з огляду на те, що Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за N 1429/10028 (зі змінами), у тому числі і спірний пункт, прийнято в межах компетенції Національного банку України, на реалізацію його повноважень визначати порядок здійснення операцій в іноземній валюті.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що 20.02.2008 позивач та його донька отримали кредит у ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" шляхом укладення відповідних договорів, згідно з якими позивач виступив іпотекодавцем та поручителем позичальника - ОСОБА_3, яка є донькою позивача, для забезпечення кредитного договору на суму 100000 доларів США. Після підвищення ціни долару в Україні, його донька вже не могла здійснювати платежі в доларах США за кредитним договором, оскільки її доходи в гривні залишились на тому ж рівні, внаслідок чого банк задовольнив свої вимоги шляхом продажу квартири позивача.

Вказані ситуація, на переконання позивача, утворилися внаслідок встановлення оскаржуваною нормою Положення виключення щодо використання уповноваженими банками іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії. Тобто, якби був задіяний механізм обов'язкового одержання ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" індивідуальної ліцензії Національного банку України при вирішенні питання про надання чи не надання його доньці вказаного кредиту, то банк повинен був би для одержання такої ліцензії Національного банку України пересвідчитися і надати докази того, що позичальник має достатні доходи саме у доларах США, а не у гривнях та, як наслідок, не утворилася б ситуація із втратою квартири.

Крім того, позивач вказує на те, що спірна норма не відповідає частині другій статті 92 Конституції України, частині другій статті 192, частині третій статті 533 Цивільного кодексу України, пункту 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93 N 15-93.

Відтак, вважаючи оскаржувані положення протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог виходив з того, що вказане Положення згідно з постановою Правління Національного банку України від 05.02.2019 N 31 (Постанова N 31) з 07.02.2019 втратило чинність, та з того, що позивач не наділений правом оскарження Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483 у спірній частині, позаяк таким правом наділені особи, щодо яких застосовано Положення, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Оцінюючи доводи апелянтів у взаємозв'язку з обставинами справи, колегія суддів виходить з наступного.

Так, абзацом 2 пункту 1.5 глави 1 "Загальні положення" Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за N 1429/10028, передбачено, що використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Суд першої інстанції встановлюючи наявність підстав для оскарження дій Національного банку України в особі його Правління щодо нормативно-правового встановлення у вказаній нормі наведених положень, вірно зазначив про доцільність пересвідчитись у належності особі яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача, з огляду на що суд виходить з такого.

В той же час, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.02.2018, залишеним без змін постановами Київського апеляційного адміністративного суду від 05.07.2018 та Верховного Суду від 06.03.2019 у справі N 826/8483/17 за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання бездіяльності Національного банку України, яка полягає у не встановленні меж термінів і сум валютних кредитів, перевищення яких передбачає обов'язкову наявність у комерційних банків або у позичальників індивідуальних ліцензій Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті згідно з підпунктом "в" пункту 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93 N 15-93, протиправною та зобов'язання Національний банк України вчинити зазначені дії, - в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

В межах вказаного спору позивачу було відмовлено в задоволенні позовних вимог з тих підстав, що протягом розгляду справи судом не було встановлено наявності порушених прав позивача саме з боку відповідача - Національного банку України, натомість встановлено, що позивачем, з урахуванням тих фактичних обставин, які він виклав в адміністративному позові, обрано невірний спосіб захисту, внаслідок чого суд відмовив у задоволенні позову.

Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

В той же час, завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

Частиною першою статті 5 КАС України ( N 2747-IV) встановлено право на звернення до суду і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14.12.2011 N 19-рп/2011 (Рішення N 19-рп/2011) зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2 ( N 2747-IV), 5 КАС України ( N 2747-IV).

За наведених положень закону, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі N 826/4406/16 (Постанова N 826/4406/16, К/9901/39/18, К/9901/454/17), від 26.06.2018 у справі N 802/1064/17-а, від 03.07.2018 у справі N 826/16634/16, від 12.09.2019 у справі N 826/18573/14, від 31.10.2019 у справі N 826/4802/17, від 07.11.2019 у справі N 826/1647/16.

У свою чергу, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі N 826/4406/16 (Постанова N 826/4406/16, К/9901/39/18, К/9901/454/17) і підстави для відступлення від неї відсутні.

Колегія суддів при розгляді апеляційної скарги вказує на імперативні приписи ч. 5 ст. 242 КАС України ( N 2747-IV), якими передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, в силу вказаних приписів закону та висновків Верховного Суду, відсутні обґрунтовані підстави для того, щоб оскаржувати положення законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявник вважає начебто певні положення норм законодавства впливають на його правове становище.

Крім того, звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції обґрунтовано проаналізувавши наведені позивачем обставини в контексті норм закону та встановлених в межах адміністративної справи N 826/8483/17 обставин, дійшов вірного висновку, що ОСОБА_1 не обґрунтовано належним чином наявність у нього порушеного права у публічно-правових відносинах з боку Національного банку України шляхом вчинення дій відповідачем в особі його Правління стосовно нормативно-правового встановлення у спірній нормі наведених положень, що, в свою чергу, свідчить про відсутність аргументованих підстав для визнання дій Національного банку України в особі його Правління щодо нормативно-правового встановлення в пункті 1.5 глави першої Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за N 1429/10028 (зі змінами), винятків із встановленого законом (підпунктом "г" пункту 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93 N 15-93) переліку валютних операцій, на здійснення яких резидентам і нерезидентам Україні необхідні індивідуальні ліцензії Національного банку України, - протиправними.

В контексті викладеного, судом першої інстанції правомірно відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання протиправним (незаконним), нечинним (недійсним) з моменту затвердження (з моменту прийняття постанови про затвердження) абзацу другого пункту 1.5 глави першої Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483 про те, що використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій), позаяк частиною другою статті 264 КАС України ( N 2747-IV) передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Отже, процесуальний закон вимагає, щоб у позовній заяві про оскарження нормативно-правового акта позивач, з-поміж іншого, обґрунтував свою належність до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт.

Таким чином, можливість обмеження права ініціювати судовий розгляд передбачена чинним законодавством та має легітимну мету. Однією з цілей обмеження права доступу позивача до суду є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів відповідних актів.

Відтак, право оскарження Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за N 1429/10028 (зі змінами) у спірній частині, мають особи, щодо яких її застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Натомість, як зазначено вище, позивач є поручителем позичальника ОСОБА_3, яка доводиться позивачу рідною донькою, у забезпеченні квартирою кредитного договору від 20.02.2008 на суму 99 960,00 доларів США, укладеного між ОСОБА_3 та банком.

Проте, апелянтом не надано суду належних та допустимих доказів, які б відповідали вимогам ст. ст. 73 - 76 КАС України ( N 2747-IV), на підтвердження того, що він є учасником відносин, в яких застосовуються наведені у абзаці 2 пункту 1.5 глави 1 "Загальні положення" Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за N 1429/10028 (зі змінами) норми, що оскаржуються, тобто, що позивач є учасником відносин з приводу використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, які регулює, зокрема, спірний абзац Положення.

Не вказано ОСОБА_1 в апеляційній скарзі про інші банківські операції за його участю, окрім описаної вище, та які свідчили б про те, що останній є учасником правовідносин, на які могли поширюватись положення пункту 1.5 глави першої Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483.

Колегія суддів звертає особливу увагу на те, що Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483 відповідно до постанови Правління Національного банку України від 05.02.2019 N 31 (Постанова N 31) з 07.02.2019 втратило чинність, а отже, позивач не може бути суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано такі норми.

Окрім того, суд апеляційної інстанції вказує, що скасування або визнання нечинними положень підзаконного нормативно-правового акта, який втратив чинність не призведе до поновлення прав та інтересів, про які зазначає позивач. Відтак, звернення позивача за захистом не суб'єктивних прав та інтересів без відповідних правових підстав, та в інтересах невизначеного кола осіб суперечить засадам адміністративного судочинства та закону, та не може бути способом відновлення законності та правопорядку у публічних або приватних правовідносинах.

У свою чергу, як вже було вказано судом, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством є самостійною та достатньою підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Апелянтом не наведено належними та допустимими доказами дійсного (фактичного) порушення відповідачем його законних прав, свобод чи інтересів в публічно-правовій сфері.

При цьому колегія суддів зазначає, що у межах заявленого спору задоволення позовних вимог до змін у правовому становищі безпосередньо позивача не призведе, у зв'язку з недоведеністю позивачем існування у нього порушених прав.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що Національний банк України у спірних правовідносинах не здійснював владних управлінських функцій стосовно позивача, а відносини, що склались між сторонами не засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні, здійсненні управлінських чи контролюючих функцій однією стороною стосовно іншої.

З огляду на викладене, колегія суддів не вбачає за необхідне надавати правової оцінки спірним нормам Положення затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 N 483, позаяк вказане рішення суб'єкта владних повноважень не створює жодних юридичних наслідків для позивача та відповідно не порушує прав останнього.

Окрім того, колегія суддів відхиляє посилання апелянта на той аргумент, що у випадку задоволення вказаного позову позивач матиме право звернутись до суду із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами постанови у цивільній справі N 757/15333/15-ц від 07.11.2019, що є додатковим свідченням звернення позивача до адміністративного суду з метою захисту своїх приватних майнових прав та інтересів, що також суперечить завданню адміністративного судочинства.

Таким чином, з урахуванням обставин справи, правового регулювання та суб'єктного складу сторін, колегія суддів приходить до висновку, що всі наведені апелянтом доводи не спростовують висновків суду першої інстанції, який вірно вказав, що вимоги позивача є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 242 КАС України ( N 2747-IV), рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Разом з цим, колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції було у повній мірі встановлено обставини справи, яким надано належну правову оцінку із дотриманням діючих норм матеріально та процесуального права.

За правилами ст. 316 КАС України ( N 2747-IV) суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на зазначене, та враховуючи, що колегією суддів не встановлено порушень судом першої інстанції під час вирішення даної справи, які відповідно до ст. 317 КАС України ( N 2747-IV) є підставою для його скасування, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 242 ( N 2747-IV), 308 ( N 2747-IV), 311 ( N 2747-IV), 315 ( N 2747-IV), 316 ( N 2747-IV), 321 ( N 2747-IV), 322 ( N 2747-IV), 325 ( N 2747-IV), 328 ( N 2747-IV), 329 КАС України ( N 2747-IV), постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 листопада 2019 року (Рішення N 640/523/19) залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

 

Головуючий, суддя

А. Б. Парінов

Судді:

О. О. Беспалов

 

В. Ю. Ключкович




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали